Так, ти правий: я – Ктулху. Ота сумнозвісна потвора, що насилає тобі жахіття ніччю. Ота потвора, що воліла б заволодіти кожним із твоїх днів, але через прикрий збіг обставин мусить вдовольнятися лише темною частиною доби.

Дзижчить телефон. Ти дозволяєш мені піймати твій голос. Я хапаю його у жменю і тулю до свого надчутливого вуха. Ти смієшся, і я запитую:
– Тобі ніколи не спадало на думку озвучувати фільми?

Заходишся, мов демон.

– Акторові кіно було б достатньо відкривати рота, а ти видавав би натомість за кадром оте своє моторошне «ха-ха-ха, ха-ха, ха»…
– Ха-ха-ха!

Химерно: я навіть уявляю, як якесь дивакувате дівча, сидячи у кінотеатрі, заплющуватиме очі, щоб краще чути твій сміх. Я бачу її, незіпсовану дитину, замріяну й смішну посеред темної зали. Чую, як пахнуть ромашками її коси. Бачу, як потім, удома, вона силкується пригадати, про що був фільм, а у півкулях пін-понговим м’ячиком вистрибує твій сміх.

– Вона тебе шукатиме, прислухатиметься, заплющившись, до кожного, хто сміється, – кажу тобі в слухавку, але ти, здається, п’яний, і тому забуваєш здивуватися несподіваній моїй репліці.

– Ти пив?
– Крапельку.
– Налився по вінця, мов чайник.
– Все так погано, якби ти лише знала, – сумно кажеш у своє виправдання, зітхаючи.
– Я знаю, – відповідаю, аби щось сказати. З думок не йде те вигадане дівча.
– Я просто копирсався в телефоні ось зараз… Шукав когось, хто бодай на крихточку полегшив би життя…
– Скільки разів прогорнув список?
– Та от, не дійшов до кінця. Спинився на літері «л», як бачиш…

Про себе дивуюсь, чому «л», а не «к», адже я – Ктулху. Ти, мовби почувши мої вагання, додаєш, зітхнувши «Люба моя» і, трохи помовчавши, бубониш: «Розкажи мені щось, благаю. Розкажи щось, як лише ти вмієш».

Насправді я не вмію. Той геній, що мешкає під моєю черепною коробкою – страшенний відлюдько. Цілісінькими днями майструє у своїй лабораторії мільйони вигадливих штукенцій, проте за ніч знищує майже всі (бо ж не вистачить місця для свіжих). Зовсім небагато винаходів потрапляють на шпальти блокнотів. Але я так хочу тобі догодити, що змушую свого відлюдька терміново змайструвати для тебе якусь історію.

– Я не вірю лікарям, – починаю.
– Я б теж хотів, але…
– Вони погано вчилися, й нічого не тямлять.
– Ха-ха-ха… – смієшся, аж страшно. Про щось своє смієшся, про щось, що я знаю інтуїтивно, та мені від того моторошно і я відкидаю думки геть.
– Я безліч разів казала їм, що мені потрібен всього лише ти, олівець та записник, але вони впевнені, що океанські хвилі – більш дієвий засіб.
– Можливо, вони мають рацію, люба. Отаку велику, із кнопочками, рацію. Ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!.. – заходишся, задоволений власним жартом.
– Ти думаєш, чому я тепер ніколи не приходжу до тебе? Вони вкрили мене тоннами водяної ковдри, аби я не заподіяла шкоди собі та іншим, аби не переслідувала тебе і твоїх дівчат... І я лежу цілісінький день, дивлячись крізь воду на риб у водоростях. Подумки пишу тобі листи…
– Ти – Ктулху!
– Угу.
– Я розмовляю по телефону з Ктулху!
– Це телепатія. Я лежу на дні океану. Тут немає мережі.

Зі слухавки долинає твоє «ха-ха-ха-ха-ха», а я малюю в уяві як ти прокидаєшся весь в діамантиках поту і усвідомлюєш, що я наснилася, що мене ти взагалі ніколи не знав і не знатимеш. Так само, як не знатиме тебе оте закохане в твій сміх дівча з ромашковими косами… А я – лише Ктулху, що дбає про різноманіття асортименту твоїх снів. Робота у мене така.
Перебиваєш мої думки, закашлявшись від сміху:
– Ха-ха-ха…Кхе-кхе… Кхе… Масік, у тебе ящик зараз під очима?
– Ні.
– У мене – під.

Дивлюся на мертвий екран телевізора під самою стелею у павутинні, коментуючи вголос:
– Він у мене під стелею. Ніяк не може бути – під. Хіба що стану догори дригом.
– Ой, та це ж класно. Я саме стою догори дригом!
– Ти – чайник що стоїть на голові.
– Ага.
– А як, через ніс нічого не виливається?
– Виливається.
– А хто ж витиратиме калюжі?
– Еееее…. мммм….
– Мама?
– Можливо.
– Мама підзаробляє прибиральницею твоєї кімнати?
– Мама підзаробляє нерозмовлячем зі мною.

Поки вкотре лунає твоє демонське «ха-ха-ха-ха-ха», я встигаю уявити зроду небачену твою маму, маму з іменем стервозної богині полювання і милосердної покійної англійської принцеси водночас. Гарна молода демониця, дуже бліда і сувора з лиця. За плечем у неї – арбалет, до пояса прив’язаний сагайдак зі стрілами та чеками для доброчинних фондів, на голові – мисливський капелюх, під яким неодмінно – діадема. У руці замість повіддя для мисливських собак – хобот пилососа, що сьорбає воду. На вустах – пластир – знак небалакання з тобою. «Якою терплячою мусить бути жінка, що має мужність ось уже 22 роки залишатися поруч тебе! – кажу собі подумки. – Колись – міняти тобі підгузники, тепер – щороку – кров. Замість твоєї брудної, отруєної вливати через крапельницю свіжу й здорову».

– Ну ось. Тепер ти теж нерозмовляч? – чую зненацька твій голос.
– Стало сумно.
– Хто посмів?
– Дощ.
– Хочеш, я йому наваляю?
– Знаєш, я йшла через міст…
– Змокла?
– Трішки. Та я зумисне…
– …
– Скажи, чому міст дрижить, коли проїжджають машини?..
– …
– Адже він великий, чого йому боятися?
– Від задоволення, може?
– Ні, задоволення тут ні до чого.
– Ти права. Чому ж?
– Він великий, але – беззахисний. Хочеться сховатися, а ніде.

Добру хвилю мовчимо кожен про своє. Позіхаєш.
– Прощаймося. Тебе хилить на сон.
– Або на слон. Минулої ночі мені снилося що я їду за кермом, а потім раптом – катапульта – вистрибую і всідаюся верхи на слона. Ха-ха-ха-ха-ха!..
– Добраніч.

Гасне телефон. Гасне бра. Вітер дме у віконну шпару – він пахне ранком. Так хочеться бути далеко від тебе, хай навіть потворою на дні океану. Аби тільки не згадував ти мене більше, допившись до бісиків і не забував, протверезівши. Аби не використовувала я тебе в якості сировини для своїх творів. «Залиш, залиш мене!» – кажу в подушку.

Відчуваю, як свідомість тоне у хвилях химерного видива… Ти їдеш верхи на слоні через великий тремтячий міст. Сонячно. Слона за повіддя, мов якогось віслючка чи поні, веде русява дівчинка.
– Куди ми? – запитуєш у слона.
Слон повертає голову в твій бік і пошепки відповідає:
– Не знаю. Усе залежить від неї.