Щойно за ним зачинилися двері, вона зітхнула. Полегшено. Нарешті! Він її відпустив. Фізично, бо морально йому ніхто ще дозволу не давав, хоч і пручалася в його обіймах. Та не хотіла бути відпущеною у своєму гріху – бути його найхворобливішою любов’ю, найнездоланнішою пристрастю.
Він пішов і не повернувся. Вона так хотіла. Саме так і не інакше, бо його повернення має відбутися лише за планом Її планом – навіть не планом, а покликом душі.
Так і ставалося щоразу. Тричі. Вона відпочивала від його піклування, надмірного, як їй спочатку подобалося, а потім починало здаватися нав’язливим і якимсь рабовласницьким. Потім їй ставало нудно. Потім вона пробувала знайти щось інше, шукаючи при тому того самого, чого чомусь бракувало в усіх її марних спробах – кохання-понад-усе і ти-моя-я-твій, а було в ньому. Розчарувавшись і не знайшовши ні в кому того, що було тільки з ним, вона кликала його назад. Ні, не кликала - про що це я – вона просто нагадувала про своє існування, щоб, небога, часом не забув про неї. І він відгукувався. Всім серцем і душею, він біг на перший її дзвінок, за першим покликом її самотньої душі. І знову все було за сценарієм, слово в слово. Якось він сказав: «Ще одного такого разу я не переживу!» І вона йому відповідала: «Ще одного разу не буде – це останній.» Та знову наступали разом на ті ж граблі, бо історія повторювалася до останньої крапки… чи трьох крапок…
І тепер, коли їй самотньо без його надійного міцного плеча, коли життя б’є і не морщиться, вона знову бореться із спокусою набрати його номер, який вперше не стерла відразу, та і взагалі не стерла. Бере до рук телефон і відкладає вбік, щоб не спокуситися. Він же ще одного разу не переживе…
І ніхто не здивується, коли вона вкотре скаже: «А ми знову разом»…
| 
