Йде дощ, а я все думаю про нього... І не можу ніяк забути зради його... Навіщо він брехав? Та ще й про кого?.. Не можу заспокоїти я серця свого... Мені в очах той не забутній погляд, Ті очі, та усмішка, ті вуста... Та як забути все це, коли поряд Його фотографія, і він-моє життя? Я знаю, вже нічого не вернути... А дощ все йде і йде... Я знаю, доведеться все забути... А може дощ минуле поверне? Та ні... Не поверне... І сльози на очах, як дощові краплини... Дорога та до нього вже не заверне... І смуток, жаль, як у малої дитини... Бо навіть дощ ніщо не поверне!.. Згадаю я про те, як зовсім ще недавно Він був моїм... Тепер же він нічий... Напевно, він забув мене задавно... А дощ все йде: і тихий, і німий... Нагадує його, і лагідні цілунки, Його ще теплі, ніжнії уста... Тепер в моїй душі це лиш відлунки... Тепер в моєму серці пустота...
